Подростковый возраст: в челюсть от балерины

Катерина Дёмина | 30 июня 2016 г.

Воспитанный ребенок из благополучной семьи вдруг превращается в агрессивного зверька. В ход идут кулаки, ногти, зубы и даже ноги. Что делать с этими приступами агрессии? На примере случая из жизни рассказывает психолог Катерина Дёмина.

Она дерется. Нежная сероглазая блондинка, отличница и тихоня, дерется, как боевой страус. Лягается своими чудными балетными ногами, царапается изящными пальцами пианистки, мальчику с передней парты воткнула в плечо шариковую ручку. Не девочка одиннадцати лет, а какой-то боец спецназа.
Об этом совершенно обалдевшим родителям возбужденно повествуют сразу три учительницы: классная, математичка и англичанка. Родители только кивают ошеломленно и иногда пытаются вставить слово, но замолкают под градом горестных восклицаний. Учительницы не нападают, они искренне обеспокоены, им, правда, очень нравится Лиля, но они встревожены и, кроме того, последней жертвой, как назло, оказалась дочка председателя родительского комитета.
«У вас дома-то все в порядке, — внезапно спохватывается классная дама, видимо, вспомнив материал с последнего тренинга по детской психологии. — Может, конфликты какие или отношения?».
«Да нет, вроде все в порядке», — неуверенно отвечает мама, а папа веско подтверждает: «Все нормально».
Да видно, на самом деле, что все нормально у них дома. Они сидят хоть и на разных партах, но развернуты друг к другу, и произнося что-то, каждый смотрит на другого: ты согласен? А ты меня поддерживаешь? И этим внезапным вызовом в школу они скорее огорчены, чем рассержены. Мама тихая и как будто все время слегка извиняется, зато папа — огромных размеров мужичина, про таких говорят «Медведь». Тоненькая и серьезная Лиля явно пошла в какую-то боковую ветвь родни.
«Понимаете, — медленно, как бы размышляя, начинает мама, — она же вообще никогда ни на кого не нападает, совсем никогда. Может быть так, что она защищалась?».
«Ну, возможно… — неохотно соглашается учительница русского. — Савелий, в которого она ручку воткнула, он у нас того, гиперактивный парень. Все время вертится, ёрзает, шепчется, девочки на него постоянно жалуются, что берет вещи с парты и не возвращает».
«А тут ручку воткнула — и никто уже не вертится», — бурчит себе под нос отец, и видно, что дочку свою он очень даже понимает.
«Но вот на девочек она точно нападала первая!» — горячо вступает англичанка. — «Я видела! Катя её не трогала, только шепталась с Дашей, а ваша Лиля подошла и дернула её за волосы!».
Родители уже совершенно убиты. Они держатся за руки, как детсадовцы, не поднимают глаза и только кивают. «Мы поговорим с ней», — тихо заканчивает встречу мама. «Да уж, пожалуйста, поговорите! — напутствует классная руководительница. — Я все понимаю, Лиля у вас девочка талантливая, одаренная, но нельзя же так!».
По дороге домой отец громко рассуждает о том, что и как он скажет Лильке, и как объяснит, и чем пригрозит. Мама идет молча, прикидывая в уме, кого привлечь для разговора с дочерью. В том, что дело тут нечисто, она не сомневается. Лиля, конечно, не ангел, но и драться просто так не будет. Что-то случилось, но выяснить это будет нелегко, Лилька — кремень, не захочет — слова не вытянешь.
В кармане у женщины звонит мобильник. Она достает его, смотрит на экран и вдруг с облегчением выдыхает: «Господи, Ты слышишь!».
«Маруся! Марусенька, как хорошо, что ты позвонила! Милая, у нас с Лилькой проблемы, дерется в школе, прям все мозги уже сломала, не могу понять, что с ней такое.
Ты не могла бы с ней поговорить? Да? Возьмешь её на каток? Спасибо, детонька, а потом придете, я вас чаем напою».
Она поворачивается к мужу и объясняет уже совсем другим, обнадеженным тоном: «Это Маруся, помнишь, Лилька у неё в отряде была три года подряд, приезжала еще к нам осенью. Не помнишь? Ну, она приедет в субботу, погуляет с ней, поговорит».
В субботу.
Девочки возвращаются с катка совершенно замороженные, громко болтают в коридоре, гремят коньки, потом без конца хлопают двери, наконец, все садятся за стол, долго пьют чай с шарлоткой и мороженым, потом «барышни удаляются в будуар», то есть в Лилькину комнату.
Уже совсем вечером Маруся собирается домой, и мама идет проводить её до метро.
«Понимаете, — возбужденно машет руками девушка, — у неё весь прошлый месяц на хореографии заменял какой-то парень молодой, её любимая тетечка была на больничном. И этот парень просто ужасно себя вел: за волосы таскал, обзывался, заставлял приседать и отжиматься, высмеивал. А Лилька пыталась защищаться и протестовать, а её никто не поддержал, и она решила, что ТАК МОЖНО!! И начала сама драться, чтобы выяснить, до какой степени можно. И кто её остановит.
И потом, она все же защищалась. Учительница же не слышала, что прежде, чем напасть, она каждый раз громко говорила „Прекрати! Не надо так со мной!“. И только потом била».
Мама обнимает Марусю напоследок и бежит домой. Лилька, конечно же, не спит, сидит, блестит в темноте глазами, ждет объявления приговора.
«Заинька, милый мой, ну что же ты нам не сказала?» — только и может, что спросить мама.
«Мам, ну, я не хотела тебя волновать, и потом, все девочки поддержали Самвела, я предлагала пожаловаться нашей руководительнице, а они сказали — не надо, а то его прогонят, а он классный. А мне совсем он не нравился, и я ненавижу такую музыку, и мне не нравится танец, который он нам ставит, я не хочу танцевать фанк!». Лиля не плачет, нет, она старательно подбирает слова, чтобы быть правильно понятой.
«Детка, — говорит мама, — но девочек-то в классе зачем бить?»
«Мам, меня что-то так бесило все в последнее время, просто ужас!»
Кажется, мама о чем-то догадывается, но обсуждать сейчас большую и сложную тему «переходный возраст у девочек» нет ни сил, ни времени.
«Спи, все хорошо», — целует она свою строптивую дочь, укрывает её и выходит из комнаты. «Завтра пойду и оторву голову этому Самвелу. Мужу не буду говорить, а то и в самом деле будут жертвы».
Она смотрит на брошенные в коридоре балетки и усмехается. Спецназ!

Катерина Дёмина

Комментарий психолога:
В самом общем виде, «война — это политика, только иными средствами», как сказал один прусский мыслитель. То есть, мы начинаем драться, когда все мирные коммуникации исчерпаны.
Дети дерутся, когда чувствуют себя задетыми (словами или действиями), когда им душно и скучно (тело просит движения+дискомфорт, который они не могут объяснить), когда хочется телесного контакта, а нельзя. В описанном случае девочка самостоятельно выкарабкивалась из роли Жертвы довольно стандартным образом: идентифицируясь с Агрессором.
Перевожу на общечеловеческий язык.
В ситуациях, когда нам причинена боль, и мы в течение длительного времени вынуждены быть в положении Жертвы, терпеть принуждение и унижение, психика защищается от разрушения парадоксальным способом: не я беззащитная жертва, которую сейчас совсем убьют, а я — могущественный и непобедимый силач-палач. Да вы все это знаете, помните, сталкивались: самый отъявленный хулиган и садист в классе кто? Правильно, тот, кого бьют дома. Из кого получаются серийные убийцы и маньяки? Из тех, кого все детство насиловали.
Да, Лильку никто не бил и не насиловал. Но для домашней чуткой девочки даже минимальное, «чуть-чуть-не-считается» оскорбление, легкий пинок, скользящая пощечина равноценна страшному абъюзу. Полагаю, её вообще никто никогда в жизни и пальцем не трогал, и другого обращения, кроме как «Лилечка», она не слышала. А тут такое. Взрослый мужик дергает за косы, обзывает тупой коровой, подначивает группу на насмешки и издевки. Реакция девочки была сначала вполне законной, а потом, когда регламентированные действия не дали результата, она «сошла с катушек».
Вам это ничего не напоминает? Когда наши права и границы нарушены, мы сначала взываем к органам правопорядка, а если это не возымело действий, сливаем агрессию на того, кто под руку попался. Лишь бы не чувствовать себя беззащитной, бесправной овцой. Потому что это — невыносимо.

У МОН відбулась презентація навчальної методики з філософії для дітей професора Джінвана Парка

МОН пропонують відмовитись від «зубріння» в школі

У Міністерстві освіти і науки відбулась презентація навчальної методики з філософії для дітей південнокорейського професора Джінвана Парка. Методика професора під назвою «Філософія для дітей» сьогодні успішно реалізовуються у 80 країнах світу. ЇЇ суть полягає в тому, щоб навчити дітей вести дискусію, міркувати, знаходити власні аргументи та сприймати аргументи співбесідника.
На думку професора, потрібно відходити від традиційного «зубріння» інформації у школах. Натомість потрібно навчити дітей включати логіку та відстоювати свою думку.
«З усіх країн, де реалізовувалася моя методика, Україна може стати однією з найуспішніших. Секрет простий: тут креативні педагоги, а школярі і студенти налаштовані на освоєння нового, вони з ентузіазмом йдуть на експерименти. Складність цього підходу полягає в тому, щоб одночасно навчати і вчитися. Це дійсно складно. Але за 29 днів мого досвіду перебування в Україні я був приємно вражений рівнем українських викладачів. Це дуже важливо, оскільки ефективність методики залежить не від прийняття того чи іншого закону чи постанови, це залежить від людського фактору, від того, наскільки педагоги і учні самі готові до змін», – підкреслив Джінван Парк.
Показовим для впровадження методики «Філософія для дітей» став досвід Великобританії. Згідно досліджень, проведених у 2015 році за участі трьох тисяч дітей із 48 шкіл, виявлено, що учні, які навчалися за програмою «Філософія для дітей», мають кращі успіхи з математики та літератури. Також загалом підвищується успішність школярів.
У свою чергу, міністр освіти і науки Лілія Гриневич підкреслила, що важливо аби уроки у школі викликали у дітей інтерес.
«Сьогодні ми розробляємо концепцію Нової української школи, в якій прагнемо до того, аби освіта в Україні не просто була на високому рівні, а й стала цікавою для школярів. Тому ми шукаємо варіанти, вивчаємо ефективні напрацювання, зокрема враховуємо міжнародний досвід. Важливо аби уроки у школі викликали інтерес, щоб діти вчилися не просто тому, що так треба, а тому, що їм це насправді цікаво», – зазначила міністр.
Курс «Філософія для дітей» передбачає не лише лекційні заняття, а й семінари. Діти з раннього віку починають обговорювати на уроках важливі соціальні питання, наприклад, «чи варто позбавляти свободи правопорушників?» або «чи варто пересаджувати здорове серце пацієнту, за яким нема кому доглядати?» В перспективі такій підхід готує дітей до свідомої і відповідальної участі в житті суспільства, спонукає адекватно оцінювати реальність та самостійно ухвалювати рішення.
«Я б хотіла підтримати оптимізм професора Парка щодо запровадження у нас цієї методики, але як Міністерство освіти і науки ми бачимо свою задачу й у тому, щоб така освіта не була ексклюзивною для обраної групи дітей. Ми хочемо, щоб значно більше дітей в Україні мали доступ до такого навчання, до таких підходів викладання», – підкреслила Лілія Гриневич.

"Или напиши что-нибудь, достойное чтения, или сделай что-нибудь, достойное описания." - Бенджамин Франклин. Добрый день, счастливый учитель! У нас на улице +30, солнце, чистое небо, запах зелени – в общем, первый месяц лета определенно радует. Свободного времени чуть больше и, наконец, можно восстановить силы: исследовать новые места, досмотреть любимый сериал, покататься в парке на велосипеде или почитать хорошую книгу. И если о новых местах мы писали в предыдущей рассылке, о сериалах пока не планируем (но если есть пожелания – пиши:), то сегодня расскажем о книгах: педагогических и не только. Книга для отдыха   Хайтани Кэндзиро «Взгляд кролика» О чем: Фуми Котани только что вышла замуж и пришла работать в начальную школу к детям из промышленного района Осаки недалеко от мусороперерабатывающего завода. Котани сразу выделяется среди других учителей, потому что не хочет формально делать свою работу: она интересуется жизнью учеников, ходит к ним домой, придумывает дневник, где ребята записывают свои мысли и чувства (и как их много оказывается у детей!), заботится о мальчике-сироте Тэцудзо и берет в класс девочку Минако, которая сильно отличается от других. Зачем читать: Считается, что это повесть для детей, но и взрослым прочитать ее стоит, особенно учителям. Писатель сам работал педагогом 17 лет и часть историй позаимствовал из своего опыта. Книга была номинирована на премию Ганса Христиана Андерсена — главную премию детской литературы. Для вдохновения Адам Браун «Карандаш надежды» О чем: Адам Браун получил хорошее образование, опыт в хедж-фондах и шел к успешной карьере и высокой зарплате. Но встреча с мальчиком-попрошайкой в Индии перевернула его мир. На вопрос о том, чего ему хочется больше всего на свете, мальчик ответил: «Карандаш». Та встреча принесла ему желанный карандаш, а Адаму — вдохновение на то, чтобы основать некоммерческую организацию Pencils of Promise. Pencils of Promise стартовала с 25 долларов, а сейчас благодаря этой организации в мире существует несколько сотен школ. Тысячи детей получили свои карандаши и знания. Зачем читать: Эта книга вдохновила нас на создание проекта. Ее стоит прочитать каждому, кто любит создавать мечты и следовать за ними. Для обсуждения с детьми Урсула Ле Гуин «Обделенные» («Обездоленный») О чем: Действие происходит на двух планетах-антагонистах - 'капиталистическом' Уррасе и его спутнике Анарресе, некогда заселенном коммуной анархистов с Урраса. Герой, гениальный анаресский физик, совершает первое за долгое время путешествие на Уррас, и в сопоставлении двух миров и двух оппозиционных политических систем понимает достоинства и недостатки каждой. Зачем читать: Эту фантастическую книгу будет интересно обсудить с детьми в начале учебного года, в ней поднимается вопрос свободы и того, может ли человеческая цивилизация существовать без какой-либо формы тирании. Для общения Адель Фабер, Элейн Мазлиш «Как говорить с детьми, чтобы они учились» О чем: В книге описаны стратегии общения с детьми. Простые и доступные диалоги понять, как развить внимание и интерес к учебе, достичь взаимопонимания и воспитать лидерские качества в ребенке. Зачем читать: Авторы произведения – педагоги-психологи и многодетные матери, более 40 лет они занимаются вопросами общения с детьми и дают много практических советов, которые можно применить не только с детьми, но и со взрослыми. Для развития Дейв Берджес «Обучение как приключение» О чем: Автор делится приёмами, которые помогут привлечь внимание учащихся к уроку. Эти приёмы он называет "крючками". Всего в книге описано 32 крючка, среди которых: "Плавание с акулами", "Таинственный мешок", "Миссия невыполнима" и многие другие. Зачем читать: Дейв работал учителем истории 16 лет и действительно любит свою профессию. В книге можно найти как вдохновение для новых идей, так и планы конкретных уроков. Если вы хотите прочитать одну из книг, напишите ее название в ответе на это письмо, и мы обязательно пришлем вам электронный вариант. Больше интересных произведений можно найти на наших полках на Bookmate. Специально для вас мы добавили туда полку – «Любимые книги счастливых учителей», поэтому если вы прочитали какую-то книгу и хотите порекомендовать ее другим, напишите нам об этом и мы ее добавим. Если ты хочешь прочитать одну из книг, напиши ее название в ответе на это письмо, и мы обязательно пришлем тебе электронный вариант. Больше интересных произведений можно найти на наших полках на Bookmate. Специально для тебя мы добавили туда полку – «Любимые книги счастливых учителей», поэтому если ты прочитал какую-то книгу и хочешь порекомендовать ее другим, напиши нам об этом, и мы ее добавим. Между тем, наши приключения не заканчиваются, а только начинаются! 5 июля пройдет мероприятие Teachение: обучение в приключении, где 3 спикера поделятся своими историями о преподавании и обучении в необычных условиях. Ты узнаешь о преподавании в условиях культурного шока, о том, насколько комфортно учиться, постоянно перемещаясь, а также много других вещей, которые пока мы держим в секрете☺. Во второй части встречи мы все вместе посмотрим фильм, посвященный теме открытий и приключений. Адрес: Вишняковский пер., д. 12, стр. 1 (Музей образования МИОО), метро «Третьяковская», «Новокузнецкая», «Павелецкая», «Добрынинская», Москва. Время: 19.00 – 22.00 5 июля. Мероприятие бесплатное. Регистрация обязательна. Для участников из регионов организуется трансляция, регистрация для просмотра не требуется, ссылка будет выложена  в группе проекта: vk.com/happy_to_teach Все еще сомневаешься, стоит ли идти? Диана Колесникова, спикер предыдущей встречи и лидер проекта "Образ жизни", делится впечатлениями с первого мероприятия: "Полный зал учителей разных возрастов, образованцев и студентов, которые планируют преподавать. Короткие и ёмкие выступления, живой интерес к теме и уютная обстановка. Неужели наконец стали появляться площадки для тусовки учителей? В конце выступления еще и книжку подарили:) В общем ушла довольная, продолжая в голове обсуждать тему счастья учителей и наших учеников." Спасибо за чтение нашего творчества! Какую книгу сейчас читаешь ты? Какую хотел бы прочитать?

Обнимаем, Команда проекта «Счастлив быть учителем»

Какую педагогическую ориентацию предпочитаете?

Небольшое введение в две (хоть и условные, но смыслообразующие) дидактические концепции, знакомство с их историей и основными технологиями.

Новые взгляды на образование и воспитание человека рождаются не сами по себе. Их развитие зависит от духа времени и рыночных установок. Дидактика как раздел педагогики, отвечающий на вопрос «чему и как учить», так или иначе отвечает на вопрос «какие люди нужны современному обществу».
Как и любая теоретическая дисциплина, дидактика за сотни лет своего официального существования собрала внушительное количество возможных образовательных подходов, методов, технологий — от традиционных до маргинальных. Любой непосвящённый от слов «драмогерменевтика», «фреймовые модели», «процессуальный компонент», «социоконструкция» мгновенно проникнется масштабом проблем, зажмурит глаза и оставит профессионалам разбираться во всём этом многообразии.
На деле же можно грубо развести существующие педагогические ориентации по двум берегам. Многие подходы имеют немало общего и повиснут где-то в воздухе между этими двумя берегами, но их фундамент обязательно будет находиться на каком-нибудь одном — слишком велики принципиальные различия между ними, слишком по-разному они отвечают на вопрос «какие люди нам нужны».
Итак, вот они, две ключевые образовательные парадигмы:

Предметно-ориентированная парадигма

Её цель — дать возможность объекту (ученику) приобрести знания и умения по конкретным предметам.

Личностно-ориентированнная парадигма

Здесь ученик — это полноценный субъект учебно-познавательной деятельности, способный самостоятельно поставить себе цели.

Давайте познакомимся с каждой из них поближе.

Технологии предметно-ориентированной парадигмы

Прекрасный пример — традиционная школа. Девять из десяти учеников кричат в один голос: что нам делать с этими формулами?

Предметно-ориентированность полностью соответствует веку узких умений. Её цель — приобрести знания и умения по конкретным предметам. Вот инструкция, которую нужно выучить, а вот специальность, где должно произойти применение полученных знаний.

Но даже такая простая формула остаётся идеальным взглядом на проблему. Чаще ориентация на конкретное применение полученных знаний включает в себя круг неочевидных задач, которые нужно уметь решать. Но, чтобы это было возможно, кроме знаний требуется ещё и понимание. Если ученику этого не удается по воле личностного чуда, предметно-ориентированный алгоритм становится невыносимо скучным и дееспособным лишь отчасти.

Прекрасный пример — традиционная школа. Девять из десяти учеников кричат в один голос: что нам делать с этими формулами?

Другое место, где подобная стратегия работает с большей эффективностью — это корпоративные тренинги. Но мы рассматриваем постановку проблем технологий с точки зрения больших смыслов, поскольку там гораздо интересней.

 

ПРИМЕР 1 

Технология полного усвоения

Технология была разработана психологами Дж. Блоком и Л. Андерсоном ещё в середине прошлого века. В её дидактической основе лежат идеи, которые были высказаны Бенджамином Блумом, сегодня известным благодаря одноимённой «таксономии Блума».

Психологи считали, что неограниченная во времени организация обучения позволит каждому ученику полностью усвоить учебный материал.

Данная гуманистическая установка всё-таки была размыта требованиями к содержанию учебных материалов. Так, психологи предлагали разбивать учебное содержание на отдельные единицы, блоки, модули. Их особенность заключается в том, что такие единицы закончены по смыслу и малы по объему. Психологически это бы значило, что расстояние между стимулом и реакцией должно быть максимально малым. Эклектическое вживление физиологических метафор, как показывает современная нейронаука, лишь усложняет проблему формирования умственных способностей.

ПРИМЕР 2 
Технология проблемно-модульного обучения

Компетентность = Мобильность знания + Гибкость метода + Критичность мышления

Технология была описана М.А. Чошановым в одной из его работ. Он основывался на известных теориях, которые активно применялись в педагогике, но его дидактическая система получилась функционально целостной. Чошанов вывел формулу компетентности, которая выглядит так:

Компетентность = Мобильность знания + Гибкость метода + Критичность мышления

Технология сконструирована из трех принципов:

1. Принцип системного квантования. Сжатие, систематизация знания с использованием инженерии знаний. Например, содержательное обобщение В. В. Давыдова или инженерия знаний Д. А. Поспелова;

2. Принцип модульности. Модуль — это функциональный узел, где технология обучения и её содержание объединены в целостную систему. Структура модуля предполагает различные варианты обучения.

3. Принцип проблемности. Дидактические методы для становления критического мышления учащихся, которое достигается созданием ситуаций на поиск ошибок.

Всё зависит от степени готовности и мотивации ученика, а учитель занимается выстраиванием собственных дидактических сценариев. Здесь мы снова видим гуманистические черты, но ученик по-прежнему остаётся объектом, а не субъектом собственной учебной деятельности.

Мы рассмотрели два интересных примера. Попробуем определить общие черты предметно-ориентированных технологий образования:

1

Предварительное целеполагание;

2

Законченные по смыслу единицы содержания;

3

Обязательность учебной программы;

4

Эталонные результаты;

5

Тестирование на всех этапах.

Если рассуждать с психологической точки зрения, то такой стиль управления образовательным процессом можно называть авторитарно-репрессивным. Учитель относится к ученику как к объекту педагогического воздействия. Учитель более анонимен, а ученик имеет мало интеллектуальной свободы.

Технологии личностно-ориентированной парадигмы

Такие технологии интерпретируются в мировой практике очень широко, но мы используем теоретические выдержки Л. С. Выготского, чтобы внести определённую ясность.

1

Воспитательный процесс должен быть основан на личной деятельности ученика, а воспитатель должен уметь искусно направлять такую деятельность;

2

Основная база педагогической работы — это личный опыт воспитанника;

3

Учитель может использовать специальную среду для влияния на ученика, если он бессилен влиять на него непосредственно;

4

Собственный опыт ученика определяется средой, а учитель занимается ее организацией и регуляцией.

Теперь нельзя уже утверждать, как это делал Джон Локк, будто все люди рождаются с одинаковыми способностями и все зависит только от одного воспитания. Ни один ребенок не тождественен с другим, так как он уникален. Каждый одарён различными способностями, в различных степенях, притом даже одна и та же способность у одного проявляется в одном возрасте, а у другого — в другом. У каждого свое стремление к развитию.

Вахтеров Василий Порфирьевич

российский педагог и учёный

 ПРИМЕР 2 

Технологии обучения в школе С. Френе

Школа Селестена Френе, 30-е гг. XX века

Французская школа менялась в 20-30 годах в основном благодаря этому учёному. Он много экспериментировал и получил большую известность во всем мире. Взгляды Френе основывались на глубоком убеждении в том, что обучение ребенка в школе для подготовки его к взрослой жизни — это ошибка. Детство — не репетиция перед «настоящей жизнью», а самостоятельный период развития личности.

Французский исследователь реализовал модель трудовой школы. В его школе ученик и учитель становились действительно близкими людьми. Целое педагогическое направление характеризует его подходы, а в СССР некоторые идеи этого направления были реализованы в педагогике сотрудничества.

Основные черты преподавания в школе С. Френе:

1

Разновозрастные группы детей от 7 до 14 лет;

2

Любое занятие начинается с обсуждения текста для определения интересных вопросов;

3

Задания создаются с учётом возможностей каждого;

4

Старшие занимаются самостоятельно в то время, как учитель работает с младшими;

5

Дискуссии перетекают в эксперименты;

6

Работа отдельного ученика организована в рамках деятельности всего коллектива.

Педагоги этой школы считали, что экспериментальный опыт учеников гораздо ценней, чем простое наблюдение за демонстрациями учителя. Мышление формируется в деятельности, и чем активней ученик применяет свой опыт, тем быстрее он развивается. Про развивающее обучение можно узнать больше в работах отечественных исследователей Д. Б. Эльконина и В. В. Давыдова.

ПРИМЕР 1 
Технология коллективной мыследеятельности

Цель обучения — научиться деятельности.

Структура мыследеятельности исследовалась методологами под руководством Щедровицкого Г. П. в 60-х годах XX века. Технология подразумевает непрерывный процесс управления развитием способностей и потребностей у обучаемых. Технология состоит из системы модулей, которые представляют собой комплекс проблемных ситуаций. Модули дозируют процесс, что делает обучение непрерывным. Ученик занимается усвоением предмета с целью развития мышления и своих учебных потребностей. Управление данным процессом — основная особенность технологии. Педагог и ученик совместно определяют цели и содержание обучения, стимулируют познавательный интерес. Цель обучения — научиться деятельности.

Система проблемных ситуаций в себя включает:

1

Ввод в проблему;

2

Работа в творческих микрогруппах;

3

Вынос обсуждаемой проблемы;

4

Выход на новые проблемы.

Большое внимание уделялось рефлексивным способностям, то есть осознанию собственных действий. Если ученик осознает собственную и коллективную мыследеятельность, то эффективность обучения возрастает многократно. Ему становится понятно, что привело его к активности в познавательной деятельности. Именно понимание метода является важным социокультурным результатом, который позволяет заниматься строительством учебной деятельности.

В личностно-ориентированных технологиях обучения ученик может сам заниматься созданием своих знаний — индивидуально или в коллективе. Вторая особенность заключается в том, что ученик — это полноценный субъект учебно-познавательной деятельности. Целостность такого процесса не может быть обеспечена без двух важнейших компонентов — целеполагания и рефлексии.

Предложу свое видение проектирования в образовании. Оно должно быть не самоцелью, а средством пробуждения творческих (сущностных) сил ученика, его энтелехии. Оно должно пробудить у них чувство, что они ещё не то, чем они могли бы (у Гегеля и Маркса — должны) стать; пробудить у них желание и волю к самоопределению, к поиску себя. Наконец, оно должно обеспечить степени свободы для такого самоопределения

Зинченко Владимир Петрович

советский и российский психолог

Главный вопрос 

Обаразование - это мука заучивания или способность понимать предмет?

Это суровая необходимость или живой интерес? Это для того, чтобы на работу взяли или для чувственного проживания любых знаний? 

Мы строим фантастические транспортные средства, а наши компьютеры уже давно обошли нас в математических способностях, но мы до сих пор не воспринимаем серьёзно вопрос о душе или сознании. Роботизация рынка наступает на пятки рабочих профессий и рано или поздно машины вытеснят с рынка труда многих людей. С машинами просто, а с людьми нет. Возникнет необходимость мыслить творчески и это — чисто человеческая прерогатива.

Педагогический гуманизм состоит в том, чтобы предоставить детям возможность самим выбирать, чем и когда им заниматься, принимая участие в исследовании мира соответственно познавательным запросам каждого. Педагог здесь остаётся в качестве помощника, подсказывающего направления для исследовательского поиска и очерчивающего зону ближайшего развития.

 Як навчити дітей асертивності: поради батькам

Десять етапів навчання асертивності, які допоможуть виховати в дитини почуття самоповаги

Як навчити дітей асертивності: поради батькам

Іноді батьки не піклуються про встановлення чітких меж особистого простору – свого й дитини. У таких сім'ях діти виростають, не надто розуміючи сенс особистих і емоційних кордонів. В інших же сім'ях батьки вимагають від дітей беззаперечної згоди з їхньою думкою та підпорядкування. Якщо це не відбувається, діти відчувають на собі наслідки, як правило, у вигляді криків або втрати привілеїв як покарання за проявлену «неповагу».
Такі діти рідко відстоюють свою думку й діляться своїми почуттями, оскільки просто бояться можливих наслідків. Стаючи дорослими, вони уникають самостверджуватись у колі друзів, колег, сім'ї або навіть випадкових знайомих. Їм доводиться боротися з власним мовчанням протягом усього життя, в якому вони не наважуються висловлювати свою думку, боючись негативних реакцій або втрати любові близьких. Вони борються з відповідальністю за почуття інших людей і ухиляються від розмов або необхідності робити те, що, на їхню думку, може засмутити іншу людину.
Часто вважається, що такі люди наділені позитивними рисами характеру, такими як чуйність до оточуючих і добре серце. Але за своє мовчання вони платять занадто високу ціну у формі слабкої впевненості в собі, низької самооцінки й інертності. Ось чому так важливо, щоб виховною метою батьків стало навчання дітей асертивності* – якості, яка знижує рівень тривоги в житті.
Існує десять основних етапів навчання дітей асертивності. Чи завжди треба дотримуватись їх з бездоганною точністю? Швидше за все, ні. Необхідно робити все можливе, щоб виховати асертивну дитину, яка володіє непохитною самоповагою. Це найкраще, що можуть робити батьки, чи не так?
Отже, ось ці десять кроків.
№ 1. Обговорюйте особисті кордони
Поняття меж є центральним у концепції асертивності. Ми повинні розмовляти з нашими дітьми про необхідні особисті кордони у всіх їх формах: про фізичні, емоційні, юридичні, кордони у школі, на робочому місці тощо. А для того щоб дізнатися, що таке особисті кордони, дитина повинна навчитись поважати себе й тих, хто її оточує.
Існує простий спосіб пояснити малюкові поняття особистих кордонів. Спочатку вкажіть йому приклади конкретних фізичних обмежень, які можна спостерігати в житті, наприклад, паркани або дорожні знаки обмеження. Ці кордони встановлюються, щоб захищати нашу безпеку й особистий простір. Порушення обмежень часто призводить до тяжких наслідків, таких як нещасні випадки, штраф або навіть арешт.
Звідси ми можемо рухатись далі й розмовляти з дітьми про особисті кордони, такі як фізичний простір. Ми повинні пояснювати, що вони мають право на недоторканність свого тіла й не повинні мовчати, якщо це право порушується.
Занадто багато дітей ростуть з упевненістю, що вони зобов'язані робити те, що їм кажуть дорослі. Ця впевненість у поєднанні з неясним розумінням фізичних кордонів може не тільки поставити дитину в небезпечну ситуацію, а і привести до проблем у стосунках у дорослому житті.
Ось чому необхідно поважати «ні» вашої дитини, коли вона не хоче цілувати або обіймати вас. Навіть у два роки фізичний простір дитини повинен належати тільки їй.
Емоційні кордони – це ще один аспект концепції особистих кордонів. Якщо товариш вашої дитини придумує їй образливі прізвиська або сміється над нею, дитина має право чітко та ясно дати зрозуміти, що їй це не подобається. Якщо приятель продовжує робити це, дитина має повне право припинити дружбу з такою людиною.
Певною мірою це стосується і взаємин між батьками й дітьми. Так, як і нам, батькам, не подобається, коли наші діти проявляють неповагу у ставленні до нас, ми повинні навчити їх, що вони мають право очікувати поваги від нас. І ми повинні докладати всіх можливих зусиль, щоб відповідати цим очікуванням.
Діти, які розуміють значення належних особистих кордонів та асертивності, частіше виростають успішними дорослими людьми, які вміють відстоювати свої бажання й потреби.
№ 2. Пояснюйте значення й важливість асертивності
Іноді люди плутають асертивність із зухвалістю й хамством. Такі люди зазвичай не вміють установлювати чіткі особисті кордони й не розуміють різниці між відвертістю й зарозумілістю.
Істина полягає в тому, що асертивність – це необхідний компонент розвитку безпечних і довірливих стосунків. Якщо дитина росте зі страхом відстоювати власні інтереси, вона може пасивно дозволяти ображати себе в майбутніх стосунках. Дитині буває складно зрозуміти, якою мірою повинна бути розвинена асертивність, але вона повинна знати, що ця якість сприяє розвитку кращих стосунків.
Наприклад, уявіть, що ви питаєте в дитини, чим би вона хотіла перекусити. Вона каже, що хоче яблучне пюре, а вам почулось «яблучний пиріг». Коли ви даєте їй шматочок яблучного пирога, у дитини з'являється вибір. Вона може з'їсти пиріг і мовчки жалкувати про те, що не отримала яблучне пюре, й навіть, можливо, сердитись на вас за те, що ви її ігноруєте. Або вона може сказати: «Мамо, мені здається, ти мене не розчула. Насправді, я хочу яблучне пюре».
У дитини через її юний вік може не вийти підійти до ситуації з таким рівнем зрілості. Але важливо, щоб вона вчилась відстоювати власні інтереси й казати вам правду про те, чого хоче насправді. Під вашим керівництвом дитина може навчитись висловлювати свою точку зору, проявляючи в той же час повагу.
№ 3. Поважайте та хваліть прояви асертивності вашої дитини
Батькам важливо проявляти повагу до слів дитини. Це не означає, що треба завжди дозволяти їй діяти на власний розсуд. Але ви повинні визнавати її почуття й переконувати малюка в тому, що ви його уважно слухаєте.
Наприклад, маленька дитина може влаштувати істерику, тому що ви не дозволили їй перекусити фруктами перед вечерею. Замість того щоби сварити малюка за те, що він сердиться, просто визнайте його почуття, при цьому твердо дотримуючись установлених вами меж. Скажіть дитині: «Я знаю, що ти голодний. Дуже скоро ми сядемо за стіл».
Зі старшою дитиною, швидше за все, вам доведеться обговорити ситуацію або навіть посперечатись. Але з маленькою дитиною цієї фрази буде достатньо, щоб розрядити обстановку, крім того, ви можете відволікти малюка якимось кумедним заняттям, доки готується вечеря.
Найголовніше, що ви проявили повагу до почуттів дитини. Було б дуже легко закотити очі, назвати її істерику безпідставною й поставити малюка в куток. Однак те, що вам може здаватись несуттєвим, для вашої дитини дуже важливе. Дрібниці можуть кардинально змінювати ситуацію.
Також батькам украй важливо поважати кордони, що встановлюються дитиною. Наприклад, дитина може часто казати вам «ні», коли ви хочете обійняти або поцілувати її. І деяких дітей навіть примушують обіймати або цілувати батьків, в іншому випадку погрожуючи покаранням.
Можна легко примусити малюка відчувати себе винним за допомогою такої фрази, як «Мені так сумно від того, що ти не хочеш обіймати й цілувати мене» й удавано надутих губ. Але набагато важливіше навчити дитину (особливо дівчинку) тому, що вона має право відмовитись від фізичного контакту. Якщо дитина відкидає ваші обійми або поцілунок, скажіть просто «гаразд» й займіться чимось іншим.
Так ви надасте дитині свободу прийняти рішення про висловлення любові та прихильності й навчите того, що її слова й почуття мають значення. Батьки та інші члени сім'ї повинні першими вчити дитину поважати своє право на недоторканність і незалежність тіла.
Батькам важливо не тільки поважати прояви асертивності дитини, а й давати позитивне підкріплення таким проявам у вигляді похвали. Кажіть дитині про те, що ви раді, що вона висловлює свою думку, навіть якщо її думка відрізняється від вашої. Кажіть малюкові, що ви пишаєтесь тим, як він дав відсіч хулігану. Щоразу, коли ви бачите, як ваша дитина позитивно самостверджується, обов'язково підкріплюйте це похвалою.
№ 4. Поважайте особистий простір вашої дитини
Якщо батьки або інші члени сім'ї не поважають особистий простір дитини, вона не відчуває себе в безпеці й захищеною. Коли дитина намагається самоствердитись і захистити свій простір, прислухайтесь до неї та проявляйте повагу.
Трапляється, що батьки читають особисті щоденники своїх дітей, заходять у ванну кімнату, коли їхні діти приймають душ, і втручаються в розмови дітей із друзями, а пізніше навіть намагаються обговорювати з дітьми те, що не було призначене для їхніх вух.
У такій обстановці діти виростають надзвичайно потайними. Вони не сміють у своєму рідному домі обговорювати з друзями свої романтичні захоплення й бояться записувати у щоденник свої тривоги та страхи, тому що не впевнені в тому, що можуть надійно заховати свої записи. Зрештою, діти починають вести подвійне життя та приховують від батьків те, що з ними відбувається.
Ваша повага права дитини на особисте життя та особистий простір не тільки доводить, що ви поважаєте її особисті кордони й те, як вона окреслила свій простір, а і спонукає дитину охочіше ділитися з вами сокровенним. Повага до приватного життя дитини може тільки зміцнити ваші взаємини в довгостроковій перспективі, і дитині стане легше звертатись до вас по допомогу, коли вона дійсно її потребуватиме.
№ 5. Заохочуйте дитину висловлювати свої почуття
Діти повинні безпечно й комфортно бути самими собою в будь-якій ситуації. Цей тип упевненості в собі й асертивність починає формуватись у ранньому віці. Коли діти починають висловлювати свої емоції, особливо діти ясельного віку, батьки не повинні пригнічувати їх або карати за неправильний спосіб самовираження.
Деяким дітям батьки не дозволяють висловлювати гнів. Якщо вони влаштовують істерики, їх одразу ж карають. Якщо вони висловлюють незгоду з батьками, їх лають або карають. Якщо вони занадто довго плачуть після того, як їх поб'ють, їх лають за плач.
Коли такі діти виростають, вони рефлекторно намагаються пригнічувати свої емоції й намагаються не плакати, остерігаються не погоджуватись або висловлювати будь-кому свою думку у стані гніву. Цю звичку важко зламати. Нездатність відстоювати свої права в потрібний момент призводить до негативних наслідків на все життя.
Істина полягає в тому, що коли діти можуть вільно висловлювати як позитивні, так і негативні емоції в безпечному місці, вони вчаться керувати своїми емоціями та стверджувати себе в різних ситуаціях.
Дітей треба вчити з раннього віку, що їхні почуття дуже важливі й цінні – незалежно від того, є вони позитивними чи негативними. Діти потребують безпечного простору для вираження гніву або смутку, не боючись негативних наслідків.
№ 6. Заохочуйте позашкільні заняття
Заняття в команді – чудовий спосіб для дітей зміцнювати впевненість у собі й проявляти асертивність. Іноді складніше відстоювати свої погляди перед однолітками, ніж перед дорослими авторитетними людьми. І в цьому добре допомагають заняття в команді.
Коли ваша дитина працює в команді, вона не тільки вчиться співпрацювати та знаходити компроміс, а й дізнається про те, як треба висловлювати свою думку про правильне виконання спільного завдання. Саме тому заняття спортом або участь у різного роду юнацьких організаціях чи клубах часто сприймається дітьми з натхненням.
Діти вчаться бачити різницю між агресивністю й асертивністю, працюють спільно для досягнення спільної мети та вчаться самостверджуватися серед однолітків.
№ 7. Демонструйте асертивність на власному прикладі
Немає кращого способу навчити дитину бути асертивною, ніж показати їй цю якість на власному прикладі. Слідкуйте за тим, як ви взаємодієте із сім'єю та друзями. Якщо вам необхідно зв'язатися із сервісним центром або повернути товар у магазин, дотримуйтеся ввічливого, але впевненого тону.
Якщо ви кажете комусь «ні», дотримуйтеся свого слова. Намагайтеся, щоб дитина бачила, що ви демонструєте їй на прикладі те, чого ви її вчите, відстоюйте свою позицію особливо перед людьми, які намагались порушити ваші особисті кордони.
Ви можете почати з обговорення, але кращий спосіб навчити дитину встановлювати особисті кордони й бути асертивною – зробити цю якість невід'ємною частиною повсякденного життя. Ми повинні на власному прикладі демонструвати самоповагу й відповідним чином приносити вибачення та загладжувати свою провину, коли робимо помилки або порушуємо чиїсь особисті кордони.
№ 8. Доручайте дитині прийняття рішень
Щодня бувають ситуації, коли ви можете доручати дитині приймати власні рішення. Природно, бувають випадки, коли вам доводиться встановлювати обмеження («Ні, ти не можеш вечеряти одним мармеладом»). Але вміння робити вибір – частина асертивності.
Давайте дитині ясельного віку право вибирати одяг. (Обмежте варіанти вибору до двох або трьох, в іншому випадку вона буде вибирати цілий день.) Або нехай ваша дитина дошкільного чи шкільного віку вибирає для себе їжу в кафе й навіть робить замовлення. Старшокласник може брати на себе ще більшу відповідальність, наприклад, вибирати, в якому ВНЗ він хоче здобувати вищу освіту, як він буде платити за навчання тощо.
У тому ж ключі дозволяйте дитині здійснювати власні помилки. Дитина в результаті навчиться робити уроки зі своїх помилок і розвивати здатність самоствердження в довгостроковій перспективі.
У багатьох сім'ях з розмитими особистими межами батьки наполегливо оберігають дітей від здійснення помилок. Ці батьки критикують дітей, коли вони зазнають невдачі й не виправдовують їхніх очікувань. Іноді вони вживають такі вислови, як «хороша дитина» на противагу «поганій дитині».
Коли батьки міряють свою дитину мірками власної самооцінки й розглядають її успіхи й невдачі як свої власні, вони роблять негативний вплив на самооцінку дитини й демонструють поганий приклад встановлення особистих меж.
Це, у свою чергу, заважає дитині проявляти асертивність – ціна невдачі при відстоюванні власного вибору занадто висока. Дитині здається, що простіше просто тримати язик за зубами й мовчки страждати.
Дуже важливо розділяти сфери відповідальності батьків і дітей.
№ 9. Навчайте дитину керувати емоціями та справлятися із фрустрацією
Велика частина навчання асертивності полягає в навчанні дитини керувати своїми емоціями при самоствердженні. Зриватись у гніві і кричати на людей – це невдалий приклад вираження емоцій.
Коли ми вчимо наших дітей бути асертивними, не менш важливо навчити їх правильно висловлювати свій гнів, смуток і потреби й не примушувати іншу людину боятись або відчувати себе скривдженою.
Наприклад, замість того щоб у гніві кричати на брата, коли той порушив її особистий простір, ваша дитина може знайти більш відповідний спосіб. Розкажіть малюкові, що ефективним способом прояву асертивності може бути фраза: «Я дуже розгніваний на тебе за те, що ти увійшов у мою кімнату без мого дозволу. Будь ласка, у подальшому так не роби».
№ 10. Учіть дитину доводити почату справу до кінця, дотримуватися свого слова
Мабуть, найважливіша частина навчання дитини бути асертивною полягає в тому, щоб навчити її доводити до кінця розпочату справу й дотримуватися сказаного. Якщо дитина сказала своєму брату, що не хоче, щоб той заходив у її кімнату та брав її іграшки, й не реагує, коли це відбувається наступного разу, це свідчить про те, що вона не дотримується свого слова.
Коли ви висловлюєте свою точку зору, позицію й не дотримуєтесь її пізніше, то лише показуєте людям, що ваші слова не мають для вас жодного значення. Батькам важливо подавати дитині приклад того, як необхідно дотримуватися свого слова. Якщо ви кажете дитині, що їй не можна їсти печиво перед вечерею, але даєте одне, коли вона плаче, ви вчите її, що ваше слово означає дуже мало у світі її емоційної реакції.
Коли батьки дотримуються свого слова, не дивлячись на будь-чию емоційну реакцію, вони демонструють своїм дітям, що вони люди слова. Мова йде не тільки про дисциплінування дітей. Ідеться про практику самодисципліни перед обличчям стресових обставин.
Це допомагає підготувати дітей до тих випадків, коли когось дратує та гнівить їх відвертість. Ця навичка принесе дітям користь як у майбутній професійній діяльності, так і в особистому житті. Якщо колега просить виконати робоче завдання замість нього, а ваша дитина завалена своєю роботою, вона зможе з упевненістю сказати «ні», навіть якщо цей колега розсердиться.
Якщо член сім'ї наполягає на тому, щоб дитина відвідала якийсь захід, а вона дуже зайнята, вона зможе спокійно відхилити запрошення, навіть якщо член сім'ї через це засмутиться.
Асертивні діти уважні до інших людей, але дбають про власні потреби.
Вони вміють відстоювати свою й чужу точку зору з упевненістю та без огляду на те, що інші люди можуть подумати або сказати. Навчання дітей того, що вони не несуть відповідальності за управління емоціями інших людей і відповідальні лише за контроль своїх власних, дозволить їм вести емоційно вільне життя й набути впевненості у собі.
І все це веде до простого й щасливого життя з меншою кількістю стресів і тривог. Невже це не те, чого всі ми хочемо для наших дітей?
Двохвилинний план дій для батьків

• Якщо ваша дитина ще мала, розкажіть їй про основні принципи встановлення особистих меж.
• Зі старшою дитиною розглядайте ситуації, в яких їй може знадобитися прояв асертивності. Навчіть її того, як слід висловлюватися, щоби бути прямолінійною, але не грубою.
• Коли ви бачите в новинах або чуєте, як хтось міркує про реальні життєві проблеми (наприклад, про знущання у школі, образи в соціальних мережах тощо.), обговоріть це з вашою дитиною та спробуйте разом з'ясувати, які існують кращі способи впоратися з такими ситуаціями.
• Якщо вам самим не вистачає асертивності, тренуйте цю якість і кажіть «ні» перед дзеркалом, поки не призвичаїтесь до цього слова. Потім почніть з малого. Якщо хтось запрошує вас у гості, а ви не готові до цього товариства, просто скажіть «ні». І нехай ваша дитина бачить, як ви це робите.

Довгостроковий план дій для батьків

• Простежте за вашими взаємодіями з дитиною протягом наступних днів і тижнів. Слухайте, що каже дитина, і працюйте над своїми реакціями.
• Ви поважаєте особистий фізичний та емоційний простір вашої дитини? Ви слухаєте її? У кінці кожного дня записуйте, як ви проявляли повагу до особистих кордонів дитини й демонстрували їй приклад асертивності. Потім запишіть, що вам варто поліпшити. Поговоріть з дитиною про особисті кордони й асертивність і дайте відповідь на будь-які її запитання.
• Щодня практикуйте асертивність у власному житті. Якщо ви гніваєтесь, висловіться про це у відвертій, непохитній, але ввічливій манері. Якщо ви не можете взяти участь у заході, не виправдовуйтеся. Чесно скажіть, чому ви не зможете бути присутнім (навіть якщо причина полягає в тому, що ви просто не хочете йти).
• Коли ваша дитина побачить, як ви практикуєте асертивність у своєму житті, вона обов'язково братиме з вас приклад.

* Асертивність – поведінка, що поєднує внутрішню силу та ввічливість у стосунку до оточуючих. Це здатність у ситуації зовнішнього тиску коректно відстоювати свої інтереси та свою лінію поведінки, спокійно казати «ні» тому, що вас не влаштовує та продовжувати в соціально прийнятній формі ефективно наполягати на своїх правах.